Стандарт доказування: внутрішнє переконання чи баланс вірогідностей

Як український суддя має оцінювати докази? «За своїм внутрішнім переконанням». Цей спадок попередніх процесуальних кодексів відтворено і в нових редакціях (ч.1 ст. 86 ГПКУ; ч.1 ст. 89 ЦПКУ; ч.1 ст. 90 КАСУ; ч.1 ст. 94 КПКУ).

Як судді насправді пояснюють своє внутрішнє переконання щодо доказів і обставин, які вони підтверджують? «Суд критично оцінив докази» — фраза, яку можна знайти в рішеннях з 2006 року по теперішній час. Найчастіше жодних пояснень чому суд відхилив певний доказ немає.

Задача суду – встановити чи мав місце факт. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (п 11. Постанови Пленуму ВСУ від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

Суд не може припускати, що певну обставину доведено. Факт або стався, або його не було. Якщо у суду залишаються сумніви, слід застосувати правила про тягар доведення. Якщо сторона, на яку покладено тягар, не виконує його, факт вважається таким, що не доведений і навпаки.

Чи означає це, що факти мають бути доведені зі 100% впевненістю?

Наприклад, в спорі про захист прав на торговельну марку позивач має довести, що відповідач використовує позначення, яке схоже настільки, що його можна сплутати зі знаком позивача. Критерій «схоже настільки, що його можна сплутати» вказує на вірогідність/ймовірність сплутування.

Як суддя може бути на 100% впевнений, що пересічний споживач вважатиме, що позначення відповідача схоже настільки, що його можна сплутати зі знаком позивача?

Ви бачили рішення, де суддя пояснює як «за внутрішнім переконанням» оцінив докази схожості позначень? Суддя прямо чи опосередковано визнає, що докази скоріше вказують на ймовірність сплутування позначення серед споживачі, ніж на протилежне твердження.

Стандарт доказування в цивільних та господарських спорах

Країни common law застосовують термін «стандарт доказування», який принципово допускає існування невизначеності при встановленні фактів. Саме це поняття підкреслює: аби визнати факти доведеними, не потрібно мати стовідсоткову переконаність в певному факті.

Стандарт доказування – це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину – доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

В цивільних справах британські суди використовують стандарт «баланс вірогідностей» (a balance of probabilities): слід довести, що факт скоріше був, а ніж не був, тобто суб’єктивна впевненість може бути виміряна як така, що дорівнює 51% і вище (ця математична аналогія випливає із пояснення в справі Miller v Minister of Pensions [1947] 2 All ER 372).

Баланс вірогідностей оцінюється в абсолютних виразах, тому в ситуації, коли докази оцінені як 50Х50 (позивача/ відповідач), спір виграє відповідач (Rhesa Shipping Co SA v Edmonds 1985).

В практиці ЄСПЛ можна знайти десятки рішень, де суд посилається на «balance of probabilities» для оцінки обставин справи. Наприклад, в рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 р. суд застосовує «баланс ймовірностей». У рішенні J.K. AND OTHERS v. SWEDEN 23.08.2016 р. ЄСПЛ вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.

Розшукуючи його аналог в нашій судові практиці я знайшов буквально декілька згадок фрази «з розумною ступінню достовірності» щодо розміру збитків.

Верховний суд України в постанові від 14.06.2017 р. у справі № 923/2075/15 критикував апеляційний суд за те, що останній «відмовив у стягненні упущеної вигоди на тій лише підставі, що її розмір не може бути встановлений з розумним ступенем достовірності…».

Припускаю, що джерелом появи цього формулювання могли стати:

(1) Принципи УНДІРУА 1994 р.: «Если размер убытков не может быть установлен с разумной степенью достоверности, определение их размера осуществляется по усмотрению суда» (п. 3 ст. 7.4.3.) або

(2) ЦК РФ в редакції 2015 р.: «Размер подлежащих возмещению убытков должен быть установлен с разумной степенью достоверности» (ч. 5 ст. 393).

Кожна людина з власного досвіду має уявлення про те, що деякі факти трапляються рідко, а деякі — часто. Це називають апріорною вірогідністю або, згідно з англійскими суддями, «вірогідністю, що визначена природою речей» (inherent probability). З цього починається процес доказування: чим менш правдоподібна та обставина, яку слід довести, тим більш переконливими мають бути докази, і навпаки, чим більш вірогідною здається обставина, тим менше зусиль потрібно від сторони, на яку покладно тягар доведення, аби переконати суд.

Факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце.

Якщо настання факту первинно є дуже сумнівним, виконати такий стандарт буде доволі складно. Лорд Хоффман пояснив це на прикладі: аби переконати когось, що істота, яка гуляла в Ріджентс-парку, була левом, знадобляться більш переконливі [more cogent] докази, ніж аби визнати по тому ж стандарту вірогідності, що це була німецька вівчарка (Secretary of State For The Home Department v. Rehman 2001).

Поза розумним сумнівом – для кримінального процесу

Існує ще один відомий стандарт доказування – «поза розумним сумнівом». Згадки про нього можна знайти в кількох рішеннях ЄСПЛ.

Наприклад, у справі «Кобець проти України» суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Авшар проти Туреччини»). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи  неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Верховний Суд в постанові від 27.11.2018 р. у господарській справі № 914/2505/17 згадує, що принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Натомість в господарській справі № 911/3289/14 Київський апеляційний господарський суд 31.10.2017 р. вказав, що позовні вимоги повинні бути доведені «поза розумним сумнівом». У цьому разі розумний сумнів не є сумнівом, що базується на чисто теоретичній можливості чи викликаний для уникнення негативних висновків. Суд повинен спиратися на всі елементи наданих йому доказів чи у разі потреби на ті, які він зможе офіційно отримати.

В цивільній справі № 668/9918/13 Верховний Суд в постанові від 11.07.2018 р. розкритикував посилання на рішення ЄСПЛ щодо доведеності «поза розумним сумнівом» (справа «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Суд вказав, що цей стандарт стосується критеріїв доведення вини у кримінальному провадженні щодо злочинів проти життя і здоров’я особи.

Сподіваюсь, Верховний Суд підніме завісу таємничості над словами «внутрішнє переконання» і пояснить, що в цивільних та господарських справах слід застосовувати стандарт «баланс ймовірностей» чи «розумна ступінь достовірності». Натомість в кримінальному процесу більш високий стандарт «поза розумним сумнівом».

Чи не найгостріше це стосується невиправдано завищеного стандарту доказування збитків у цивільних та господарських справах. В одній з наступних публікацій ми запропонуємо підхід до доведення збитків, який має компенсувати нерівність сторін в доступі до засобів доказування.

Раджу почитати статтю «Стандарты доказывания:аналитическое и эмпирическое исследование» (А.Г. Карапетов, А.С. Косарев 2019).

Якщо огляд сподобався — поділіться ним і підписуйтесь на наш блог.