Стягнення штрафу за право на одностороннє розірвання договору: хибно-послідовна позиція судів

З теорії договірного права кожен юрист знає, що штраф є санкцією за невиконання або неналежне виконання стороною взятого на себе зобов’язання.

А якщо Вас запитати: чи можливо в договорі передбачити право сторони, наприклад, на одностороннє розірвання договору, і одночасно застосування до цієї сторони штрафу у випадку використання такого права?

Виходячи з формальної логіки та буквального тлумачення поняття штрафу (ст. 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), ст. 230 Господарського кодексу України), який є грошовою сумою, що сплачується однією стороною іншій, якщо сторона-порушник не виконала або ж неналежно виконала (порушила) погоджені сторонами умови договору, слід дійти висновку, що встановлення штрафу за реалізацію стороною свого права є абсурдом.

Договірна практика доводить, що нестандартно мислячих юристів вистачає для того, щоб встановлювати право однієї сторони на дострокове припинення договору в односторонньому порядку і кореспондуючий йому обов’язок цієї ж сторони сплатити інші стороні за реалізацію цього права штраф у певній сумі.

Здавалося б, у випадку розгляду спору, суд має поставити все на свої місця, але суди України вміють дивувати і наразі зайняли позицію, яку можна звести до наступного – правова природа штрафу, як виду відповідальності за порушення, жодним чином не заважає свободі договору і не обмежує право сторін передбачити будь-які, прямо не заборонені законом, умови.

От і відповідач в одній із справ, який буквально в своїх запереченнях вказував, що «…одностороннє розірвання спірного договору є правом відповідача, передбаченим договором, а відтак, реалізація суб’єктом господарювання свого законного права не може бути підставою для застосування до такого суб’єкта штрафних санкцій, адже останні можуть застосовуватися виключно у випадку порушення господарського зобов’язання….», програв спір. Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) в Постанові від 17.06.2014 р. у справі №904/7590/13 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39403582) підтримав рішення попередніх судових інстанцій та не виявив нічого протизаконного у пункті договору, який передбачав штраф за реалізацію відповідачем права на одностороннє розірвання договору.

Стягнення аналогічного штрафу було підтримане ВГСУ і в ряді інших справ. Наприклад, у Постанові ВГСУ від 18.11.2014 р. у справі №922/1359/14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41535501), у Постанові ВГСУ від 22.02.2011 р. у справі №14/136-10 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14346276), Постанові ВГСУ від 14.01.2013 р. у справі №5011-60/9615-2012 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28655885) та інших.

Харківський апеляційний господарський суд, на шляху абсолютизації свободи договору, в Постанові від 24.09.2014 р. у справі №908/1702/14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40704600) чітко вказав, що «Право учасників господарських відносин встановлювати інші ніж передбачено ЦКУ види забезпечення виконання зобов’язань визначено частиною 2 ст. 546 ЦКУ, що узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦКУ, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦКУ, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості… Положення  ст. 199, частини 1 ст. 216, частини 2 ст. 217 Господарського кодексу України, частини 2 ст. 546 ЦКУ, на що посилається  Верховний Суд України у постанові від 22.11.2010 року у справі №14/80-09-2056, передбачають можливість встановлення сторонами договору додаткової договірної санкції.»

Знову ж таки, у Постанові від 21.01.2015 р. у справі №908/1737/14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42390288) Харківський апеляційний господарський суд зазначає, що «…виходячи зі змісту статей 216, 217 Господарського кодексу України, будь-які господарські санкції є засобом впливу на правопорушника і наслідком порушення зобов’язань. Однак, колегія суддів не може погодитись із вказаним твердженням, так як зі змісту пункту 10.4 випливає, що ним у порядку ЦКУ  передбачено додаткове зобов’язання позивача сплатити на користь відповідача визначену суму. При цьому, виникнення такого зобов’язання позивача пов’язано з настанням визначеної події — розірвання договору оренди за його ініціативою. При цьому, як вже зазначалося, право учасників господарських відносин встановлювати інші, ніж передбачено ЦКУ види забезпечення виконання зобов’язань визначено частиною 2 ст. 546 ЦКУ».

Господарський суд міста Києва також має свій доволі цікавий підхід. Наприклад, у Рішенні від 18.02.2014 р. у справі №910/767/14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37362880), предметом спору в якій було визнання недійсним пункту договору, в якому встановлено штраф за одностороннє розірвання договору, позивач посилався на те, що правовою підставою для застосування штрафу є порушення зобов’язання/правопорушення у сфері господарювання, натомість, оскаржуваний пункт договору не відповідає діючому законодавству України, оскільки на сторону покладається обов’язок сплатити штраф у випадку користування позивачем своїм правом на дострокове припинення дії договору.

Суд зазначив, що відсутні підстави для визнання даного пункту договору недійсним, передбачені ст.ст. 203, 215 ЦКУ. При цьому, суд зробив доволі цікавий висновок в мотивувальній частині, вказавши, що «…Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що п. 12.5. договору суперечить нормам ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства…».

Цікаво, якими доказами можна підтвердити невідповідність договору чи окремого його положення нормам чинного законодавства України? Хіба це не одне із головних завдань суду – встановити природу правовідносин сторін, визначити, які норми їх регулюють та чи суперечить волевиявлення сторін у формі договору цим приписам?

Однак, Київський апеляційний господарський суд, залишив вказане Рішення від 18.02.2014 р. в силі, та в Постанові від 21.05.2014 р. (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38810471) зазначив, що «…підписуючи редакцію договору позивач фактично погодився з передбаченими ним умовами, а на момент її укладення не скористався наданим йому законом  правом за наявності заперечень щодо окремих умов договору скласти протокол розбіжностей…». Тобто, знову ж таки, все звелось до свободи договору і вільного волевиявлення сторін.

В Рішенні від 19.12.2014 р. у справі №908/4612/14 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42001805) Господарський суд міста Києва вказав, що оскільки передбачений пунктом договору штраф є відповідальністю за дострокове розірвання договору оренди, а не за порушення відповідачем зобов’язань за цим договором, позовні вимоги в частині стягнення штрафу за дострокове розірвання відповідачем договору оренди підлягають задоволенню.

«Штраф є відповідальністю за дострокове розірвання договору, а не за порушення зобов’язання» – неординарний підхід, адже, оскільки відповідно до законодавства України штраф є апріорі відповідальністю за порушення зобов’язання. Відтак, з буквального тлумачення висновку суду виходить, що дострокове розірвання договору є також свого роду порушенням зобов’язання, незважаючи на те, що в договорі закріплено право на таке розірвання.

Суд, на жаль, не врахував, що ЦКУ в ст. 611 вказує, що одним із перших наслідків порушення зобов’язання може бути його припинення шляхом односторонньої відмови або розірвання договору. Адже розірвання договору – це не порушення, а навпаки – наслідок порушення і реакція на вчинене іншою стороною порушення.

Отже, суди не вбачають незаконності у встановленні сторонами штрафу за реалізацію однією із сторін свого права на одностороннє розірвання договору. При цьому, основне обґрунтування такої позиції полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Проте, дивує та обставина, що сторони під час укладення договору не здогадались переформулювати цю умову на більш лояльну з т.з. цивільного права, а суди не надали належного обґрунтування для своїх рішень.

Юристи часто забувають про існування ст. 212 ЦКУ, яка регулює відкладальну і скасувальну обставини. Сторони договору можуть обумовити настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні – це відкладальна обставина.

В нашому випадку сторони вказують в договорі, що одна сторона має право в односторонньому порядку достроково припинити договір – вважатимемо, що це і є відкладальна обставина, адже сторони не знають, настане вона чи ні. Далі сторони вказують, що у випадку настання вищевказаної відкладальної обставини, у іншої сторони виникає право вимагати сплати певної грошової суми – не треба називати її штрафом, адже не має порушення, за яке застосовувати штраф. Нехай це буде «компенсаційна виплата», або просто «грошова сума».

Це і є головна порада статті – бути точними і коректними в юридичних термінах, називати речі своїми іменами, адже прихильність судів до певної позиції, на жаль, не постійна, і судова практика може через деякий час піти зовсім іншим шляхом.

Якщо вам сподобалась стаття — поділіться нею в соц.мережах та підпишіться, щоб першими отримувати нові публікації корисного юридичного контенту.