Неупереджений читач як тест у дифамаційних спорах

Чому суддя не пояснює, як він/вона зрозумів(ла) висловлювання, яке позивач вважає недостовірним? Чому вважає його оціночним або недостовірним? Чому фраза посягає на репутацію відповідача?

Позивач надає висновок семантико-текстуальної експертизи. Відповідач приносить протилежний висновок, а суддя має пояснити, хто його переконав. Як це робити, щоб практика стала передбачуваною і послідовною?

Верховний Суд, оцінюючи здатність клієнта банку зрозуміти умови кредитування, запропонував опис «пересічного споживача» таких послуг. Що заважає створити тест «неупередженого читача», як мірило для основних обставин дифамаційної справи?

Його аналог давно використовують юрисдикції, які успішно експортують судові послуги: «The touchstone remains what would the ordinary reasonable reader consider the words to mean» (Stocker v Stocker 2019).

Обставини, які суд може оцінити з точки зору «пересічного читача»:

1. Чи сприймає читач висловлювання як фактичне чи як оціночне?
2. Чи дійшов би читач аналогічного судження, що і автор, якби використав ті самі джерела (суб’єктивна достовірність)?
3. Чи вважатиме читач, що зміст висловлювання скоріше образливий, ніж нейтральний (тому посягає на репутацію)?

1. Якщо позивач вважає висловлювання фактичним, чи вважатиме його таким читач, незважаючи на додані оціночні ознаки?

Нагадаю: оціночними судженнями є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (Закон України «Про інформацію»).

Отже, суд має витлумачити спірне судження так, як це зробить … звичайний читач? Поставити себе на його місце і, наприклад, пояснити, що перетворення висловлювання у запитання не заважає сприйняти його як фактичне. Або навпаки, неупереджений читач скоріше зрозуміє фразу як припущення, ніж як факт. Ми описували українську судову практику в таких ситуаціях.

ЄСПЛ пояснив, що для зменшення стимулів маскувати фактичні твердження під оціночні, слід з’ясувати «чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання» (рішення від 29.05.2005 р. у справі «Українська прес-група» проти України» п. 42).

В цій же справі суд не повірив поясненню відповідача, що висловлювання є припущенням автора, оскільки «із тексту статті не вбачається, що журналіст вказує на це як на припущення і читач повинен розуміти даний текст в контексті припущення». Схоже, ЄСПЛ застосовує версію «пересічного читача».

Ще один трюк: на сторінці в соціальній мережі особа поширила певні обставини стосовно іншої людини (використовуючи оціночні твердження), але не дала правову кваліфікацію (не назвала дії правопорушенням). Наведених обставин достатньо, щоб більшість коментаторів під постом зрозуміли про що мова і вказали кваліфікацію.

Для захисту від таких маніпуляцій стане в нагоді тест «неупередженого читача». Суд може дійти висновку, що це фактичне твердження про негативний вчинок, бо розсудливий читач, ймовірно, так і витлумачить публікацію.

2. Якщо відповідач вважає, що посилання на джерело дає йому достатні підстави вважати, що твердження буде достовірним, чи дійшов би такого ж висновку неупереджений читач?

Це питання про суб’єктивну достовірність. Судовий процес є змагальним, тому достатньо із розумним ступенем достовірності переконатись у наявності чи відсутності обставини. Одним із критеріїв достовірності інформації є відокремлення фактів від думок, але зробити це непросто.

Наприклад, в тексті чи відеосюжеті є спірне твердження. Важко однозначно охарактеризувати його як оціночне чи фактичне. Автор не приховує, що основою стала інформація, опублікована іншими особами. Автор покладався на те, що ці джерела є достовірними, а відтак і його твердження є достовірним. Суд може оцінити як неупереджений читач, що ознайомився із першоджерелами і скоріше дійшов би таких самих суджень, що і відповідач.

На сайті Харківської правозахисної групи опубліковано текст про практику ЄСПЛ у дифамаційних справах (датований 2001 р.), де була фраза: «оціночним судженням є висновок, отриманий в результаті інтелектуальної, логічної обробки і узагальнення фактів, оцінок інших людей, інформації довідкового характеру та причинно-наслідкового зв’язку між зазначеними джерелами інформації». Вона регулярно з’являється в аргументації українських судів з посиланням на справу «Лінгенс проти Австрії» 1986 р., але там немає цієї фрази.

Отже, якщо спірне висловлювання є результатом узагальнення фактів, або даних, які пересічний читач мав би сприйняти як факти, та знаходиться у очевидному для читача причинно-наслідковому зв’язку із джерелами інформації, є підстави вважати, що твердження було достовірним (з т.з. автора).

У рішенні «Нова Газета і Бородянський проти Росії» 2013 р. ЄСПЛ зазначив можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати оцінку: (1) загальновідомі факти (generally known facts); (2) підтвердження висловлювання джерелом (basic verification); (3) незалежне дослідження (independent research).

Гіпотетичний читач не є журналістом, тому не повинен проводити об’єктивне дослідження щодо кожної новини які читає. Однак йому властивий певний рівень критичного мислення та життєвого досвіду, завдяки якому читач може піддати сумніву достовірність певного джерела. Зрештою, першого квітня з’являється безліч вигаданих новин, але більшість розуміє, що це жарт.

Звісно, якщо виявиться, що джерело, яке стало основою для суджень є недостовірним, треба з’ясувати чи знав (або не міг не знати) про це автор. Якщо автор умисно розповсюдив завідомо недостовірну інформацію – це одне. Якщо умислу не було і «пересічний читач» на його місці припустив би, що джерело дає підстави для спірного висловлювання як достовірного – це переконує в суб’єктивній достовірності.

Навпаки, якщо позивач знає, що про нього розміщена недостовірна інформація, але не вчиняє активних дій із перешкоджання її поширення, можливо, слід презюмувати, що вона достовірна. Хоча в Інтернеті це скоріше війна з вітряками, бо зусилля і витрати із поширення інформації непропорційно менші, ніж із видалення.

3. Якщо відповідач надав пояснення, що не мав на меті образити гідність і репутацію позивача, бо зміст висловлювання нібито зовсім інший, чи вважатиме читач що зміст висловлювання скоріше образливий, ніж нейтральний чи позитивний?

Прикладом могла би стати історія про те, як особу намагались притягти до адміністративної відповідальності за нецензурну лайку (ст. 173 КУпАП). Так українці дізнались про французького письменника фантаста Іва Гандона. Співрозмовник назвав опонента прізвищем фантаста, оскільки вважав, що опонент, як французький письменник, розказує фантастичні речі. Однак тут не було цивільного позову про захист гідності та репутації.

Натомість в справі № 372/4003/15 Верховний Суд в рішенні від 20.06.2018 р. вказав, що у коментарі подвійно застосовано знак «)» після слова «корупціонер».

Суд пише, що згідно загальновідомої практики користувачів Інтернету, прийняття до уваги якої узгоджується з приписами ст. 7 ЦКУ, знак «)» означає посмішку. Отже, застосування такого подвійного знаку означає вираження емоції, що близька до сміху. Отже, коментар не був набором фактичних даних які були розповсюджені як інформація. Апеляція правильно оцінила його як оціночне судження, бо з т.з. стилістики викладу, очевидним є сатиричний характер коментаря.

В серпні 2020 р. суд в Австралії, аби пояснити зміст реакції в твітері у формі емодзі, цитував Emojipedia (справа Burrows v Houda).

Важливий момент – чи дійсно зміст публікації / сюжету негативно вплинув на репутацію позивача? Чи має суд оцінити вплив враховуючи лише думку позивача про себе? Очевидно ні, бо репутація – це оцінка поведінки особи іншими учасниками суспільства. Як правило, вона виникає за наявності мінімум двох умов: (1) особа робить вчинки протягом часу достатнього, аби вони стали помітними оточуючим; (2) оточуючі отримують достовірну інформацію про вчинки особи і можуть скласти певне враження про неї. Так виникає оцінка поведінки особи.

Наприклад, є вчинки, які не є порушенням закону, але їх засуджує мораль, що панує в суспільстві (як подружня зрада). Знову «неупереджений читач» поспішає на допомогу. Суд може аргументувати, що, наприклад, пост в соц.мережі, де особа названа певним словом, з врахуванням відомої репутації цієї особи, пересічний читач ймовірно сприйматиме як жарт або навпаки – особа публічно заявляє одні принципи, а згідно публікації чинить всупереч ним.

Що там у британських дифамаційних юристів? «Reasonable man» прийшов в Британію в 1837 р. у справі Vaughan v Menlove як спроба запропонувати об’єктивний стандарт поведінки людини. Але ми одразу перенесемось у 2019 р. де в справі Stocker v Stocker Верховний Суд розмірковував, як пересічний розсудливий читач оцінить фразу «він намагався задушити мене» із посту відповідачки у Facebook.

Суд згадав Lord Halsbury LC «It is not enough to say that by some person or another the words might be understood in a defamatory sense» (Neville v Fine Arts Co 1897). Ключовий підхід: «the meaning of an defamatory statement is to be determined according to how it would be understood by the ordinary reasonable reader».

Суд навів цитату зі справи Gillick v Brook Advisory Centres 2001: Гіпотетичного читача не слід вважати наївним, але і не занадто підозрілим. Він вміє читати між рядків. Він легко розуміє підтекст, але до нього потрібно ставитись як до людини, яку не цікавлять скандальні новини. Він не той, хто обирає негативне значення слова, якщо наявні інші нейтральні значення. Напевно я ще повернусь до «the ordinary reader of the Facebook post».

Напевно ви помітили, що я по-різному називав цей тест: «пересічний читач», «розсудливий читач», «неупереджений читач». Хоча перший варіант можна зустріти у судовому реєстрі («Як сприймає пересічний читач цитати…»; «пересічний читач вважатиме, що такі дії позивачем дійсно здійснювались»), мені більше подобається третій варіант. А тобі, непересічний читач блогу?

Підтримуєте тест «неупередженого читача», як мірило для обставин дифамаційної справи? Чи це зайве і вистачає внутрішнього переконання судді для оцінки обставин поширення недостовірної інформації?

А якщо зацікавились уявними персонами англійського права, ось основні:

«The man on the Clapham omnibus» — народився в рішенні суду 1903 р. (дифамаційна справа) і описаний як «a reasonably educated, intelligent but nondescript person, against whom the defendant’s conduct can be measured».

«Right-thinking members of society» — також фіктивна персона для дифамаційних спорів (подробиці в статті 1989). Здається це невичерпне джерело різних стандартів оцінки висловлювань. Ось чудова стаття 1998 р. від юриста з Нової Зеландії про лінгвістичні нюанси дифамаційних спорів.