Спростувати вину при порушенні авторських прав. Версія 2020

Дочекались. Замовник може довести відсутність вини, якщо використав твір покладаючись на договір з правовласником. Невже ми стаємо свідками повороту судової практики про стягнення компенсації за порушення авторських та суміжних прав?

Класичний приклад – стягнення компенсації за використання в рекламному ролику мелодії, яка запозичена з пісні Lilly Allen. Відповідач уклав договори про створення на замовлення і отримав права на музику. В контрактах були типові гарантії: у випадку претензій від третіх осіб щодо порушень авторських прав, підрядник врегулює їх за власний рахунок.

Однак суд (постанова ВГСУ від 21.04.2015 р. у справі 910/5044/13) присудив компенсацію і запропонував відповідачу в регресному порядку стягувати з підрядника збитки. Огляд цієї справи ми закінчили питанням: навіщо укладати договори з warranties & representations, якщо вони не рятують «добросовісного набувача» від відповідальності?

Чи все ж таки рятують? 

У справі 910/13096/18, яку Верховний Суд 24.12.2019 р. передав на новий розгляд, перша інстанція мала:

• дослідити наявність чи відсутність вини на момент укладення правочинів з третьою особою про передачу прав на твір, а також станом на час використання твору відповідачем;
• встановити, з якого моменту відповідач обізнаний про порушення ним прав позивача.

В 2013 р. третя особа надала відповідачу дозвіл на використання твору. В 2015 р. позивач набув права на використання твору від юридичної особи, яка до цього в 2012 р. отримала права від фізичної особи. В 2015 р. позивач зафіксував, що відповідач використав твір.

Господарський суд м. Києва в рішенні від 01.06.2020 р. вказав, що на момент укладення правочинів з третьою особою та на час використання твору вини відповідача не було. Північний апеляційний господарський суд 26.10.2020 р. залишив рішення в силі. Верховний Суд 15.12.2020 р. відмовив у відкритті касаційного провадження.

Відповідач не знав та не міг знати, що третя особа, яка надала йому дозвіл, не має майнових прав на твір, оскільки гарантувала, що права їй належать. Третя особа не знала і не могла знати, що її контрагент, який надав дозвіл на використання твору, не має прав на твір, адже надав ідентичну гарантію. Відповідач та третя особа не знали та не могли знати, що в майбутньому договір, за яким контрагент третьої особи набув прав на твір, буде визнано недійсним.

Два мої висновки для добросовісного відповідача:

• слід довести, що на момент отримання дозволу на використання твору відповідач не знав і не міг знати, що такий дозвіл недійсний;
• на момент використання твору, який став предметом позову відповідач мав чинний договір з гарантіями щодо дотримання прав.

Я знайшов справу 910/15172/19, де господарський суд м. Києва стягнув невелику компенсацію за виконання творів на концерті. Відповідач пояснив, що використав твори на підставі договору з ОКУ (сплатив роялті), а також на підставі укладених з фізичними особами авторських договорів, тому в його діях відсутній склад цивільного правопорушення.

Договори з фізособами недійсними не визнавались, тому діє презумпції правомірності правочину. Апеляція пояснила, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги докази набуття відповідачем прав на переробку, адаптацію та аранжування творів. Зі змісту авторських договорів вбачається, що автори є власниками майнових авторських прав на аранжування творів, і саме вони несуть відповідальності перед особами, що заявили права на твори.

На підставі цих доказів апеляція 22.10.2020 р. встановила правомірність використання творів і відсутність в діях відповідача складу цивільного правопорушення. Верховний Суд 09.12.2020 р. відмовив у відкритті касаційного провадження. Ці справи частково демонструють, як має виглядати спосіб спростування презумпції вини відповідача.

Питання, яке залишилось без відповіді. Якщо до подачі позову особа отримала претензію щодо порушення авторських прав, якою має бути її поведінка:

(1) негайно припинити використання і звернутись із позовом до особи, яка надала дозвіл; чи

(2) продовжувати використання, доки чинний договір з правовласником.

Претензія може містить достатні докази того, що використання дійсно незаконне, але вона не встановлює факт порушення. Отримувач претензії може переслати її особі, з якою уклав договір, аби на виконання гарантій захисту, вона врегулювала безпосередньо із майбутнім позивачем. У відповідь на претензію добросовісний користувач може повідомити про підстави використання твору.

В п. 55 постанови Пленуму ВГСУ від 17.10.2012 р. № 12 сказано, що «за авторсько-правовою системою охорони об’єктів цих прав захист авторам та іншим суб’єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об’єкта…».

На мою думку, «свідоме несанкціоноване використання» означає, що порушник знав або не міг не знати, що не має дозволу на використання чужого твору. Наприклад, знайшов фото чи пісню в інтернеті і вирішив, що дозвіл «implied» (такий, що припускається). Хоча на сайті поряд з твором не було жодних умов ліцензії.

Як влучно сказав Верховний Суд в постанові від 11.11.2020 р. у справі 755/22219/14: факт надання автором своїх творів третій особі для ознайомлення не свідчить про розпорядження авторськими правами на цей твір, оскільки сам факт відкриття доступу до файлів або надання творів на електронному носії не є дозволом на їх використання.

Сторони в договорі можуть покласти відповідальність за дотримання авторських прав.

В 2015 р. ми зробили огляд практики спорів, де сторона намагалась скористатись гарантіями в договорі про набуття авторських прав. Суди пропонували регрес – набувач відшкодовує автору збитки (бо саме він використав твір), а потім подає позов до відчужувача на підставі обов’язку відшкодувати збитки, завдані порушенням гарантії, і стягує витрати.

Тепер свіженька справа і новий підхід. Між замовником та оркестром укладено договір, умовами якого передбачено, що виконавець зобов`язується надати замовнику послуги з проведення концерту. Замовник несе відповідальність за виконання вимог Закону України «Про авторське право та суміжні права», в тому числі і щодо проведення відрахувань ОКУ. Суд першої інстанції, встановлюючи порушення прав позивача, не звернув уваги на умови договору, за яким замовник, який здійснював діяльність з організації та проведення концерту, взяв на себе ініціативу та відповідальність за виконання вимог Закону.

В цій справі згадані навіть аранжувальники, які вказані на перших сторінках партитур. Відповідач захищався від звинувачення у переробці посиланням, що оркестр виконує твори за партитурами, право власності на які йому належать. Мовляв, він виконує вже існуючі аранжування та відношення до створення таких похідних творів не має. 20.01.2021 р. Північний апеляційний господарський суд у справі 910/4434/20 відмовив в задоволенні позову про стягнення 377 840 грн.

Вина в цивільному праві відрізняється від вини в кримінальному.

Стандартом оцінки поведінки в цивільних правовідносинах є добросовісність. Цей універсальний стандарт трансформується в «ступінь турботливості та обачності», який очікується від особи. Іншими словами, суд припускає що мав би зробити достатньо турботливий і обачний контрагент в цій ситуації і порівнює з тим, що зробив відповідач.

Вина у цивільному праві – це неприйняття особою можливих заходів щодо усунення або недопущення негативних результатів своїх дій, що обумовлені конкретними обставинами.

Верховний Суд в постанові від 15.08.2018 р. у справі 910/11049/17 пояснює, що наявність або відсутність вини має встановлюватися виходячи із загальних засад: «особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов’язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов’язання та умовами обороту».

Вина має безліч відтінків, тому варто розвивати цей підхід. Наприклад, де межа між умислом і необережністю? Якщо в поведінці відсутня належна турботливість та обачність – це необережність? Чи є вина, якщо порушення вчинено внаслідок помилки щодо правочину, який уклав відповідач?

Є безліч судових спорів між ОКУ та користувачами, які уклали прямі договори з правовласниками і виплачують винагороду за публічне виконання фонограм напряму. Маючи чинний договір з гарантіями щодо прав на збір винагороди, невже такий користувач не довів належну турботливість і обачність? В Законі 2415 є норма, що користувач, який уклав договір з ОКУ звільняється від будь-яких інших претензій щодо даної категорії прав, виду об’єкта і способу його використання. Немає перешкод для застосування зворотнього правила — уклав договір з правовласником і звільнений від претензій з боку ОКУ.

Цей пост закінчимо тізером – в наступній публікації поміркуємо як можна зловживати таким підходом і які запобіжники від зловживання слід застосувати.

Якщо огляд корисний — поділіться ним чи поставте лайк)