Повідомити про судовий процес відповідача-нерезидента: альтернативи Гаазькій конвенції

Поширеними є спори, в яких в ролі відповідача (третьої особи) виступають нерезиденти України. Відтак суд, який відкриває провадження у справі, зобов’язаний повідомити про подачу позову, час і місце судового засідання всіх учасників процесу, в тому числі й нерезидента.

Якщо мова йде про суб’єктів, які є резидентами країн – учасників Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (15.11.1965 року, м. Гаага, надалі – Гаазька конвенція) – застосовується порядок повідомлення, визначений вказаною Конвенцією. Якщо суд не дотримується вказаного порядку, то це безумовне процесуальне порушення, яке тягне за собою скасування судового рішення (Ухвала Верховного суду України від 08.07.2009 р. у справі №6-4953св09 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4283761).

Гаазька конвенція передбачає, що якщо запитувана держава не заперечує, то судові документи можуть надсилатись безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном (ст. 10), що значно пришвидшує процес (Рішення Господарського суду м. Києва від 12.08.2013 р. у справі №910/9720/13 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/33015882).

Як суди повідомляють сторону спору, яка є резидентом держави, що не є членом вказаної Гаазької конвенції?

Можливі два варіанти:

1) якщо між цією державою і Україною укладено міжнародний договір, який врегульовує питання повідомлення учасників спору, тоді застосовується погоджений в договорі порядок;

2) якщо між державою і Україною відсутній міжнародний договір, судова практика вирішує питання повідомлення декількома способами.

Перший спосіб повідомлення учасника-нерезидента України, у випадку відсутності міжнародного договору, який застосовує суд – це порядок, визначений законодавством.

Якщо у відносинах з запитуваною державою відсутній чинний міжнародний договір України, доручення надсилається Міністерству юстиції України для його направлення через дипломатичні канали (згідно з абз. 3 п. 2.6 Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації від 27.06.2008 р. № 1092/5/54; ст. 125 ГПК України).

В такому разі саме на позивача покладається обов’язок забезпечити подання до суду належно оформлених, перекладених, нотаріально посвідчених документів, після чого вони направляються судом до Міністерства юстиції України.

Прикладів відповідних судових ухвал безліч, ось декілька: Ухвала Господарського суду м. Києва від 20.02.2012 р. у справі №39/191 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21659538), Ухвала Господарського суду м. Києва від 14.06.2012 р. у справі №5011-7/5874-2012 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24794411), Ухвала Господарського суду Донецької області від 22.01.2014 р. у справі №905/8871/13 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36787652), Ухвала Господарського суду Донецької області від 13.03.2014 р. у справі №905/530/13 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37836125).

Оскільки строк відповідного повідомлення є доволі тривалим, суди зупиняють провадження у справі на час виконання вказаних дій.

Другий спосіб, який використовують суди, це поєднання першого способу, тобто, направлення відповідних документів Міністерству юстиції України, а також паралельно надсилання документів відповідачеві напряму, поштою (кур’єрським зв’язком). Наприклад, Рішення Господарського суду м. Києва від 10.12.2012 р. у справі №39/191 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28010325).

Існує третій, напевно, найризикованіший з точки зору можливості оскарження судового рішення, спосіб – зобов’язати позивача самостійно направити відповідачу необхідні перекладені документи та надати суду докази надсилання і отримання відповідачем (Рішення Господарського суду Хмельницької області від 24.10.2011 р. у справі №22/5025/1497/11 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18984967).

Якщо жоден з вказаних способів не дав необхідного результату – підтвердження про отримання учасником процесу інформації та документів, розгляд справи і прийняття рішення все одно можливе.

Як вказала Президія Вищого господарського суду України в п. 8 Роз’яснення від 31.05.2002 р. №04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» – суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув строк, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців. Проте в даному випадку мова йде про направлення повідомлення резиденту держави-учасниці Гаазької конвенції, відповідно до встановленої процедури. Як діяти у випадку, якщо міжнародний договір відсутній, Президія не пояснила.

Напевно, в такому випадку, керуючись приписами ст. 64 ГПК України, ст. 33 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 75 Цивільного процесуального кодексу України суд має отримати офіційний документ (витяг з судового або іншого державного реєстру), з зазначенням зареєстрованої адреси відповідача. Якщо він повідомлявся за вказаною адресою, то вважати, що відповідач є належно повідомленим. Якщо ж його за вказаною адресою немає, можливо, розмістити публікацію у пресі, але така публікація має бути розміщена в офіційному друкованому виданні держави, резидентом якої є учасник процесу. Втім такий порядок є як мінімум проблематичним, а відверто оцінюючи – майже нездійсненним.

Як бачимо, окрім Гаазької конвенції, є декілька способів повідомлення учасника-нерезидента України про судове засідання, але основний зводиться до повідомлення через офіційні дипломатичні канали.

Якщо вам сподобалась стаття — поділіться нею в соц.мережах та підпишіться, щоб першими отримувати нові публікації корисного юридичного контенту.