Оригінальність фотографії у судовій практиці

Розумні люди пишуть, що спір про те чи слід охороняти фотографію авторським правом триває більше ста років. Аргументи сторін можна звести до пошуку критеріїв  оригінальності твору. Традиційно суперечка точиться між підходами двох правових систем: common law вважає, що оригінальність фотографії походить від мінімального втручання людини, яка її зробила, тоді як roman law вимагає шукати відображення особистості автора у кожному творі, що претендує на охорону.

Україна тяжіє до континентальної правової традиції, якій притаманно шукати у формі твору елементи, які свідчать про творчий внесок автора, наприклад: «the choice of the time when and of the angle from which the picture is taken as well as the composition of the photograph are practically always present even if a “simple”, “automatic” camera is used».

Як обговорювали питання авторсько-правової охорони фото – у звіті спільного комітету ЮНЕСКО та ВОІВ від 18-22 квітня 1988 р.

Судова практика кожної країни проходить свій шлях і Україна не виняток. Сьогодні я розповім про справу № 755/11029/15, де суд зробив сміливі висновки щодо визначення оригінальності  фотографій. Мова йде про рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 05.10.2016 р., яким відмовлено в задоволенні позову та рішення Апеляційного суду м. Києва від 12.12.2016 р., яким вимоги задоволено частково (ухвалою ВССУ від 02.03.2017 р. касаційну скаргу відповідача визнано неподаною і повернуто) за позовом автора до ТОВ «Епіцентр» про стягнення компенсації (8,2 млн грн) та відшкодування моральної шкоди (100 000 грн).

Позивач виявив, що відповідач продає фоторамки, в яких містяться зображення фотографій, створені ним в 2012 р. Відповідач вказав, що придбав ці товари у китайського партнера, який підтвердив, що ці фото можна вільно скачати через інтернет або придбати в фотобанку за 200 дол.

Застереження: я не мав жодного відношення до цієї справи і не знаю як виглядали спірні фото, тому не можу оцінити чи правильно вирішили цей спір. Це спроба розібрати аргументи судів двох інстанцій, які згадані в текстах рішень, щодо визначення оригінальності фото.

Суд першої інстанції почав із очевидного: захисту підлягає не будь-який фотографічний об’єкт, а лише той, який підпадає під визначення твору (якого, як відомо, немає ані в міжнародному, ані в українському законі), однак проблемним залишається відсутність чіткого визначення терміну «фотографічний твір». Насправді ми ж не очікуємо, що законодавець дасть нам визначення кожного об’єкту авторського права.

Аж раптом суд звернувся до європейського законодавства у пошуку загальних критеріїв, яким повинен відповідати фотографічний твір (втім не пояснив в якості якого джерела права ці норми підлягають застосуванню в Україні).

У Директиві 93/98/ЄЕС зазначено, що фотографічний твір повинен розглядатися як самобутній, якщо він є продуктом індивідуальної творчості автора, що відображає його особистість, але без врахування інших критеріїв, таких як цінність або призначення.

У ст. 6 Директиви 2006/116/ ЄС від 12.12.2006 р. встановлено критерій, що визначає, яка саме фотографія підпадає під авторсько-правову охорону: охороняється лише самобутня оригінальна фотографія, що становить інтелектуальний витвір автора.

Цілком сучасний підхід, але він передбачає вивчення судової практики CJEU (наприклад, рішення у справі 2011 року Eva-Maria Painer v Axel Springer C-145/10  і його огляд у чудовому блозі IPKAT), яка вказує як саме визначити оригінальність фото, однак суд виклав наступну аргументацію.

За відсутності належних та допустимих доказів, які б підтверджували використання автором при створенні спірних фотографій певних оригінальних унікальних прийомів фотографування, оригінальних та унікальних прийомів постановки чи застосування певних унікальних технічних засобів тощо, немає правових підстав для висновку про те, що спірні фотографії є фотографічними творами (об’єктами авторського права).

Здається, що суд оцінив по критерію оригінальності процес створення твору, а не результат цього процесу – сам твір.

Маловірогідно, що це прояв прихильності до американської доктрини «sweat of the brow». Втім варіант тлумачення творчого внеску автора через оцінку процесу створення зустрічався у радянській та вітчизняній правових доктринах. Рекомендую статтю А.В. Кашаніна «Уровень требований к творческому характеру произведения в российском юридическом дискурсе», у якої є перша і друга частина.

Далі суд розвиває цей підхід, деталізуючи, що створені позивачем в процесі надання фото послуг на весіллі та на дні народження результати є саме фотографіями, які звичайно виготовляються на різного роду заходах, таких як весілля, дитячі дні народження та інші святкові заходи за класичною шаблонною постановкою, дані фотографії не містять певних оригінальних унікальних прийомів фотографування з боку позивача, оригінальних, унікальних прийомів постановки чи застосування певних унікальних технічних засобів тощо.

На мій погляд, це найсильніше місце аргументації. Припускаю, що суд хотів сказати, що фото звичайних подій зі стандартним сюжетом не можуть бути оригінальними апріорі. Кожного разу учасники таких подій вдягнуті майже однаково, перебувають в схожих декораціях (закладах), тому композиції фотографій також є типовими – шаблонними.

Але ж спір про конкретні фото. Відповідач мав знайти більш ранні фото, створені і оприлюднені  третіми особами, які композиційно ідентичні або дуже схожі, а суд сам або за допомогою експерта оцінив їх і обґрунтував би неоригінальність спірних творів.

Зрештою суд застосував щось на зразок презумпції неоригінальності: «не доведеним з боку позивача є те, що фотографії є об’єктами авторського права».

Апеляційний суд не погодився з таким тлумаченням: «… творінням, яке не є результатом творчої праці є переважно технічна робота, без творчої складової, така як копіювання, передрук та інше. Таким чином, до неоригінальних фотографічних творів відносяться репродукції малюнків, карт, планів, креслень, гобеленів, вітражів та інші похідні фотографії, які передають суть сфотографованого об’єкта не вносячи до зображення творчої складової».

Суд натякає, що слід відшукати «творчу складову», але ми це і так знаємо – краще скажіть як це зробити?

Відомо, як мінімум, два підходи: об’єктивний і суб’єктивний. Перший передбачає, що стороння особа (експерт-мистецтвознавець чи суддя) здатна сама визначити творчий характер твору, а другий – лише автор може пояснити як він задумав і створив твір, а суд кваліфікує це з врахуванням усіх обставин (наприклад, чи були відомі автору більш ранні схожі твори).

Нарешті ключовий висновок суду: фотографії містять зображення людини в певні моменти її життя, які відображають її настрій та значимість події, а тому не можна стверджувати про відсутність творчої складової при їх створенні. До того ж матеріали справи не містять доказів, які свідчили про відсутність оригінальності цих творів або їх копіювання.

Апеляція таки згадала, що на підставі п. 18 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 04.06.2010 р. українські суди посилаються на презумпцію оригінальності: твір вважається оригінальним, доки не доведено протилежне, тому тягар спростування презумпції покладено на відповідача.

Суд встановив, що відповідач здійснив опублікування та розповсюдження фотографій позивача. Дивно, чому не назвати це продажем примірників твору, виготовлених без дозволу суб’єкта авторських прав? Суд знизив компенсацію до 48000 грн, адже кількість порушень не дорівнює кількості розповсюджених примірників творів, оскільки такі дії включать в себе поняття множинності.

Я ілюстрував пост фотографією Джиммі Хендрікса натякаючи на спір щодо оригінальності цих портретів авторства Gered Mankowitz: в травні 2015 р. суд першої інстанції Парижа відмовився визнати їх оригінальними, але в червні 2017 р. апеляційний суд визнав їх оригінальними. Звісно, що ця тема далеко не вичерпана, тому запрошую до дискусії.

Якщо огляд сподобався – поділіться ним і підписуйтесь на наш блог.